Мехедова Т.М.

Донецький державний університет управління

Соціальне партнерство як основна форма об’єднання державного та недержавного соціального регулювання

Стабільність економічного і соціального стану громадян, здатність їх забезпечувати умови свого власного відтворення в розширеному масштабі характеризується такою категорією, як „соціальна стійкість”.

Соціальна стійкість суспільства забезпечується за допомогою механізму соціального регулювання, який включає в себе сукупність прийомів, способів, методів і організаційних форм відносин. Держава і ринкові структури мають свої сфери соціального регулювання, проте існують області, де їх соціальна відповідальність перетинається. Держава створює систему соціальних гарантій, підтримує малий бізнес, забезпечує правову базу соціальної ринкової економіки через захист прав власності і підприємництва, заохочує конкуренцію у формі захисту прав споживачів. Ринкова сфера соціального регулювання припускає активізацію діяльності таких суб'єктів, як бізнес і сама людина через находження різних способів заробити доходи. А ось фінансування соціальної сфери здійснюється як державою, так і ринковими структурами через програми страхування.

Таким чином, держава, будучи гарантом національної системи соціальної безпеки і стійкості, повинна виробити єдину концепцію соціальної відповідальності і узяти на себе обов'язки з її правового, технічного і частково матеріального забезпечення. Одночасно відповідальність за гідне існування кожної людини повинні розділити громадські, добродійні організації, підприємницькі структури, оскільки розмежування соціальної відповідальності є закономірністю світового розвитку.

Виходячи з цих положень, можна виділити організаційно-правові форми державного і недержавного соціального регулювання. До державних форм відносяться державне (обов'язкове) социальное страхування, асигнування з бюджету, соціальна допомога і підтримка, створення системи соціальних гарантій. До недержавних форм відносяться бізнес, добродійна діяльність, добровільне соціальне страхування, здійснюване громадянами і юридичними особами.

В теперішній час набуває особливої актуальності одна з світових тенденцій взаємодії держави з приватним бізнесом - взаємодії, направленої на об'єднання форм державного і недержавного соціального регулювання. Йдеться про розвиток механізму соціального партнерства. Соціальне партнерство – це організаційна структура, в межах якої відбувається взаємодія організацій працедавців, найманих робітників і держави.

Як модель функціонування соціально-трудових відносин соціальне партнерство входить у практику європейських країн із середини ХХ століття і затверджується остаточно у 60-70 роки. Воно відображує історично обумовлений компроміс між економічними інтересами основних соціальних груп суспільства – найманими робітниками і роботодавцями. Система соціального партнерства стає такою формою взаємодії суб’єктів соціально-трудових відносин, яка, з одного боку, є адекватною досягнутому ступеню розвитку продуктивних сил і суспільних відносин, з другого – відповідає змісту сучасної філософії бізнесу, зокрема принципу соціальної відповідальності [3].

В Україні, на думку О. Поплавської, [4] створення і функціонування соціального партнерства почалося з часів зародження нашої державності. Перший етап характеризувався формальним залученням соціальних партнерів до прийняття важливих рішень у соціально-економічній та трудовій сферах.

На другому етапі, який триває досі, на макрорівні відбулися певні позитивні зрушення у напрямку створення вітчизняної системи соціального партнерства. У відповідності до Закону України „Про колективні договори та угоди” періодично здійснюється підписання генеральної угоди між Кабінетом Міністрів, Конфедерацією роботодавців і профспілковими об’єднаннями; створено Національну раду соціального партнерства.

До реалізації Генеральної угоди приєднались центральні та міські органи виконавчої влади, більш ніж 80 українських профспілок і їх об’єднань, а також 16 всеукраїнських об’єднань і організацій роботодавців. У рамках Генеральної угоди щорічно укладається близько 70 галузевих і 27 регіональних угод, а також 55 тис. колективних договорів на підприємствах [2].

Але не дивлячись на тенденції до позитивних змін в економіці, залишаються конфліктогенні фактори, як-то низький рівень оплати праці, ігнорування адміністрацією підприємств інтересів працівників, порушення умов колективних договорів, неритмічність роботи підприємств та вимушені несплачені відпустки, протистояння роботодавців і трудового колективу внаслідок приховування керівниками підприємств прибутку, зміна форми власності, в тому числі на соціальні об’єкти, без урахування інтересів робітників, несприятливий соціально-психологічний клімат, незадовільна безпека праці і т. ін. [1].

Для розвитку соціально відповідальної роботи держави та бізнесу в першу чергу необхідно визначити місця відповідальності кожної з сторін, як діяти в тих областях, де інтереси сторін перетинаються, розуміючи перешкоди, які стоять перед соціальним партнерством в Україні, а також безперечної переваги цього підходу для гармонійного розвитку держави.

Література

1. Новиков В.Императивы развития эффективного социального партнерства // Экономика Украины. – 2005. - № 1. - С.80-85.

2. Новиков В. Социальное партнерство: пути становления и развития // Экономика Украины. – 2001. - № 4. – С.85-88.

3. Оленцевич Н. Соціальне партнерство: деякі питання теорії та практики становлення в Україні // Економіст. - 2005. - № 8. – С.70-73.

4. Поплавська О. Розвиток соціального партнерства в Україні як чинник економічного зростання // Україна: аспекти праці. - 2004. - № 1. – С.42-48.